Микола Іванович Кибальчич

31 жовтня 2007 року минуло 150 років з дня народження нашого земляка видатного вченого в області хімії, винахідника, автора першого в світі проекту пілотованого реактивного літального апарату важчого за повітря, а також широко ерудованого публіциста Миколи Івановича Кибальчича.
Микола Кибальчич був сином священника Івана Йосиповича та Варвари Максимівни. Іван Йосипович Кибальчич у свій час закінчив Чернігівську семінарію, та сан священника приймати не захотів і протягом восьми років працював учителем у селах Кролевецького повіту. В цей час він займався самоосвітою та вивчав іноземні мови. Заняття в сільських школах за тих часів припинялося у квітні і поновлювалося в жовтні ( в цей час припинялись польові роботи). Літні канікули тривали п'ять місяців. Цей час молодий учитель звичайно проводив у Чернігові, буваючи серед передової, прогресивної частини інтелігенції.
Особливо часто Іван Кибальчич відвідував сім'ю дворян Сільчевських. Він користувався їхньою бібліотекою і вдосконалював свої знання з розмовної французької мови. Велику допомогу в цьому йому надавала дамка родичка Сільчевського, вихователька його дітей - Варвара Іваницька, яка досконало володіла французькою мовою і на той час була досить освіченою людиною.
Іван Кибальчич палко кохав Варвару Іваницьку. Незабаром вони одружилися. Заробіток сільського вчителя виявився недостатнім для утримання сім'ї і Іван Йосипович вирішив прийняти сан священника. Він був призначений на посаду священника Успенської церкви в наше містечко Короп, на той час Кролевецького повіту Чернігівської губернії.
Незабаром Іван Йосипович купив у Коропі невелику ділянку землі, що виходила одним боком на міську базарну площу, а протилежним спускалася до притоки річки Карпівка.
Одержавши позику в банку під заставу купленої землі, Іван Йосипович збудував будинок. Третя частина цього будинку збереглася до наших днів. В ній розміщений меморіальний музей М.Кибальчича.
В родині Кибальчичів було шестеро дітей: Степан, Ольга, Катерина, Тетяна, Федір, а найменшим був Микола.
Душею сім'ї була мати, вона глибоко цікавилася інтересами і переживаннями своїх дітей, уміла вчасно кожного з них підтримати, захистити й незлобиво покарати. Діти дуже любили матір, а суворого батька боялися.
Незабаром після народження Миколи мати захворіли на
туберкульоз легенів і, .боячись заразити цією невиліковною хворобою дітей,
вона суворо ізолювала себе від них; дітей не підпускали до матері, і від цього
часу вони були позбавлені материнської ласки.
Старші діти поїхали навчатися у Новгород-Сіверський, Чернігів і
Київ, а молодший Федір та Микола - залишилися з хворою матір'ю та
суворим батьком. Особливо гостро переживав втрату материнської ласки.
Микола, хлопець з ніжною та чуйною душею, не по літах вразливий і тямущий.
Якраз в цей час родину Кибальчичів в Коропі часто відвідував їх родич дід по матері Максим Петрович Іваницький, який мешкав у селі Мезині. Дуже скоро його улюбленцем став Микола. Цей худенький, сором'язливий і трохи заїкуватий хлопчик відповів Іваницькому палкою любов'ю. Коли той гостював і сім'ї Кибальчичів, Микола залишав друзів, іграшки, забави і не відходив від діда.
Скінчилося все тим, що дідусь забрав шестирічного онука до себе в с. Мезин на виховання.
Максим Петрович Іваницький був високо освідченою людиною, талановитим актором, прекрасним сільським вчителем. Був особисто знайомим з Іваном Петровичем Котляревським автором невмирущої «Енеїди». По своєму внутрішньому складу, Іваницький був бунтарем і шукачем справедливості. Виховання діда справило великий вплив на формування світогляду та характеру Миколи Кибальчича. Саме від діда Микола прийняв дух бунтарства. Від нього він вперше почів про тяжке кріпацьке життя, про Пугачова, декабристів, читав разом з дідом твори Шевченка і Гоголя, В місцевій школі Микола здобув початкову освіту.
Коли хлопчику виповнилося 10 років, батько забирає його назад в Короп і на вимогу батька Микола вступає до Новгород-Сіверського духовного училища. В 1867 році Микола закінчив цей навчальний заклад і в цьому ж році^ знову на вимогу батька вступає до Чернігівської духовної семінарії. Набивається тут до 1869 року, але не закінчує цього навчального закладу.
Влітку 1869 року відносини між Миколою і батьком украй зіпсувалися. Часто годинами батько і син дискутували на тему про існування Бога. Але ці диспути не переконали жодну з сторін і скінчилися розривом. Батько заявив Миколі, що не вважає його за сина, нехай іде з батьківського дому і не розраховує на матеріальну підтримку.
Тоді Микола пішки добрався до с. Конятина до свого двоюрідного діда Маркела Іваницького і наприкінці літа разом із його сином Миколою поїхав у Чернігів. Там М.Кибальчич подав прохання педагогічній раді духовної семінарії, щоб його взяли на «казенне утримання».Педагогічна рада відмовила, мотивуючи тим, що Микола має заможного батька.
Це дало привід Кибальчичеві залишити семінарію. Він поїхав у Новгород-Сіверський, блискуче склав іспити і вступив до шостого класу гімназії. Навчається він тут разом з близьким другом дитинства Дмитром Сільчевським. За рекомендацією батьк4а Дмитра Сільчевського, Новгород-Сіверський предводитель дворянства Судієнко взяв Кибальчича за репетитора для своїх дітей. У ДОМІ Судієнка йому надали кімнату, харчування і невелику платню. Тут він жив до закінчення гімназії й від'їзду в Петербург.
Науки з гімназичного курсу Кибальчич засвоював без особливих зусиль. Але найбільші здібності він виявив у математиці та природничих науках. Перевагу надає вивченню хімії. Зацікавився піротехнікою, він виготовляє і з успіхом запускає ракети й феєрверки. В родинному колі Миколі Кибальчичу навіть присвоїли звання «Микола - піротехнік». Це звання так і залишилося за ним на все його коротке життя.
• У роки навчання в Новгород-Сіверській гімназії склалися і проявилися найбільш характерні риси характеру М.Кибальчича.
«... Відносно його доброти - другої такої людини я не знав. Він буквально все віддавав нужденним товаришам, свій останній карбованець, а сам сидів після того без хліба, без чаю, без цукру», - так писав про Кибальчича його товариш дитинства Дмитро Сільчевський. У Миколи було загострене почуття справедливості, нетерпимості до свавілля і гноблення, готовність, не шкодуючи себе, стати на захист скривдженого.
Під час навчання в гімназії М.Кибальчич багато і пристрасно читав кількома мовами: німецькою та французькою він володів досконало. А знання англійської мови, яку Микола вивчив самотужки під час навчання в гімназії, дозволяло йому читати англійську літературу в оригіналі. Але в гімназії гостро відчувалася нестача цікавих книжок. І Кибальчич знаходить вихід. Він разом з групою найбільш передових гімназистів організував нелегальну бібліотеку. Гімназисти, члени бібліотечного гуртка, вносили гроші, на які виписували з Москви, Петербурга та інших книжки та періодичні видання. В підпільній бібліотеці були твори Добролюбова, збірник «Полярная звезда», прогресивні журнали «Современник» і «Отечественньїе записки», політична газета «Колокол». Організатори бібліотеки ставили собі за мету нести кращі книги в народні маси і тим самим піднімати їх культурний та політичний рівень.
Гімназію М.Кибальчич закінчив з срібною медаллю в 1871 році. Перед юнаком стало завдання про вибір професії. Він їде до Петербургу і вступає до Інституту інженерів шляхів сполучень.
Петербурзький інститут інженерів шляхів за якістю викладання та складом професорів був одним з найкращих навчальних закладів Росіг. Кибальчич з його невтомним прагненням до знань одразу поринув у вивчення улюблених предметів: математики, фізики, хімії, геометрії, креслення. Його здібності й старання були помічені начальством інституту. Як обдарованого студента Кибальчича звільняють від оплати за слухання лекцій і кілька разів видавали йому одноразову грошову допомогу в. сумі 10 - 15 крб.
В Петербурзі юнак знайомиться з передовою студентською молоддю. І в 1873 році він залишає Інститут і в тому ж році стає слухачем Медико-хірургічної академії, яка в той час була центром студентських заворушень. Кибальчич потрапляє в атмосферу пристрасних суперечок про те, як допомогти народу вирватися із злиднів і вийти на шлях вільного людського розвитку. Ні інженером, ні лікарем стати Миколі Івановичу Кибальчичу не судилося. В 1875 році він був заарештований за революційну пропаганду. Ув'язнення відбував у Києві, в Лук'янівській тюрмі. Йому довелося провести за ґратами в одиночній камері три роки. Поряд в таких же одиночних камерах перебували інші революціонери-народники. Серед них був і Лев Дейч.
В своїх спогадах Дейч писав про надзвичайну працьовитість Кибальчича: «Увесь вільний від прогулянок час він читав, не поспішаючи брався за медичну книжку, як і переходив від неї до підручника нової мови або до «Капіталу» Маркса, що його завжди мав при собі. Він однаково, здається цікавився всіма науками, мав здібність віддатися вивченню чого завгодно. Тому не дивно, що Кибальчича ми завжди бачили за книжкою навіть у в'язниці, де, як відомо, на багатьох часом находить цілковита байдужість, апатія, і цілі години, а то й дні ув'язнені вилежуться на койці або вештаються по малесенькій камері...».
Кибальчич навіть добивався дозволу працювати у в'язничній лікарні, але щоразу, коли він звертався до адміністрації, йому відмовляли. Адміністрація не хотіла давати Кибальчичеві можливості проводити пропаганду серед хворих карних злочинців.
Вийшовши з-під арешту в червні 1879 року, він має намір продовжити навчання в Медико-хірургічній академії та звідти його звільняють як неблагонадійного. Тоді він переходить на нелегальне становище, живе в Петербурзі під прізвищем Агатескулов і зближується з терористичною групою «Свобода або смерть», яка згодом переросте в терористичну організацію «Народна воля». Але він не був терористом в буквальному значенні цього слова. Ось як писав про це в своїх спогадах народоволець Зунделевич: «Кибальчич найбільше співчував терористам, які наприкінці 1879 року створили «Народну волю». Він усе обміркував, сидячи у в'язниці, і вирішив надати їм допомогу. Але як? Не як організатор, не як метальник бомб або стрілець з револьвера, а як вчений. Так, так, саме як вчений. З чого він почав? Із старанного вивчення теорії і практики вибухових речовин ... Кінець кінцем Кибальчич став прекрасним спеціалістом по вибуховим речовинам. У нього завжди були в голові десятки хімічних і технічних комбінацій, він міг легко пристосуватися до будь-яких умов, знав, що можна легше дістати, що має найменший обсяг, що більше годиться для землі, а що для води».
Кибальчич наполегливо і невпинно працював над вивченням вибухівки, а через деякий час у домашніх умовах почав виробляти нітрогліцерин, динаміт та інші вибухові речовини.
Кибальчич .стає головним техніком організації «Народна воля», керівником так званих «адських лабораторій», тобто майстерень, де виготовляють вибухівку.
Відомо, що Кибальчич в гімназичні роки проявив інтерес до літератури, пізніше як перекладач співробітничав у журналі «Здорровье».
Відомо також, що він співробітничав у журналах «Русское багатство», «Слово», «Новое обозрение», «Мьісль». Водночас з працею в журналі «Слово» Кибальчич під прізвищем Самолова працював у відділі критики і бібліографії журналу «Новое обозрение». Тут він вміщував свої рецензії та нові книги.
Постійне тяжіння Кибальчича до літературної діяльності було характерною рисою його морального обличчя. На слідстві у справі «першомартовців» на запитання про заняття і засоби до життя Кибальчич відповів: «Заняття - літературна праця. Засоби до життя - заробітки від літературної праці». Тим самим Микола Кибальчич визначив свою основну легальну спеціальність.
Крім роботи в легальних журналах і газетах Кибальчич працював і в нелегальній пресі народовольців, був одним з їхніх теоретиків. Свої статті він вміщував у «Листке «Народной воли» та в журналі «Народная воля» і мала назву «Політична революція і економічне питання». Кибальчич проявляє себе тут як теоретик і філософ.
«Народна воля» підготувала 6 замахів на царя Олександра II. У всіх замахах Кибальчич приймав участь як науковець, здійснював технічне керівництво. Всі замахи були невдалими. Це і підштовхнуло Кибальчича до створення невеликого за обсягом, але великої руйнівної сили і безвідмовної дії снаряда. Снаряда, який був би придатний до використання щохвилини без додаткових запалів, а також не викликав би небезпеки в момент його виготовлення, зберігання чи транспортування. Після численних дослідів Кибальчичу пощастило винайти досить ефективну бомбу з кислотним запалом. Точність дії і можливість виготовлення такої бомби в домашніх умовах свідчать про те, що Кибальчич був визначним хіміком свого часу.
Про ці бомби в своїх спогадах царський генерал фон~Пфейль писав так: «Бомби - це своєрідне диво - винайшов хімік Кибальчич, який належав до партії. Це була видатна, Богом обдарована людина, яка зробила собі ім'я своїми багато численними відкриттями по своїй спеціальності».
Відомий історик Покровський писав: «Народовольча техніка обігнала навіто західноєвропейську: бомби виготовлені для 1 березня Кибальчичем, були дійсно «новим словом» в цій області». Саме цими бомбами був вбитий цар Олександр II, а учасники вбивства потрапили за грати* М.Кибальчича заарештували 17 березня 1881 року. Перебуваючи в ув'язненні М.Кибальчич розробив оригінальний проект реактивного літального апарата.
Ідея його створення хвилювала МКибальчича ще до арешту. Про це згадував його соратник по революційній діяльності Богданович, з яким Кибальчич ділився думками про створення повітроплавальної машини. Будучи теоретично добре обізнаним у галузі математики, фізики, хімії, маючи великий досвід роботи над вибуховими речовинами, Кибальчич протягом кількох днів виключно напруженої праці зумів розробити свою ідею.
На суді М.Кибальчич вразив присутніх своєю мужністю, стійкістю та витримкою. Коли йому надали останнє слово, він говорив про свій винахід, яким хотів принести користь людству. Навіть люди, якмх неможливо було запідозрити в симпатіях до народовольців, розуміли, що справа Кибальчича, виходячи з державних інтересів, вимагає особливого підходу.
В журналі «Бьілое» за 1906 рік були опубліковані спогади про цей процес, де цитувалися слова генерала, приятеля талановитого інженера Тотлебена. Цей генерал заявив, що таких людей як Кибальчич страчувати не можна, що він засудив би революціонера до кінця його днів, але при цьому дав йому можливість працювати над своїми винаходами.
Та доля першомартовців була вже вирішена. 30 березня засудженим був оголошений смертний вирок, а 3 квітня 1881 року учасники замаху на царя були страчені на Семенївському плаці в Петербурзі. Першим не стало М.Кибальчича. На той час йому виповнилося 27 років.
Проект Кибальчича опинився в секретному архіві департаменту поліції, де йому судилося пролежати аж 36 років. І тільки в 1918 році він був надрукований в журналі «Бьілое». К.Е.Ціолковський, основоположник теоретичної космонавтики, віддавав Кибальчичу, як людині і вченому, данину великої поваги, називав його одним із своїх попередників.
Високу оцінку винаходові Кибальчича дає Соколовський: «...Не можна не схилятися перед мужністю людини, яка розробила свій дивний для того часу проект у камері смертника за кілька днів до страти, і не віддати належне талантові ученого-винахідника, який замислювався над такими технічними питаннями, як забезпечення тривалості польоту, застосування багатокамерних апаратів, програмного режиму горіння, бронювання пороху. Тому ми з повним правом можемо вважати Миколу Івановича Кибальчича одним із піонерів ракетної техніки». http://kibalchich.mylivepage.ru/forum/980/842