Терещенки - заводчики, меценати і магнати - мали в Україні далеко не одне і навіть не два помістя. Турчинівка - одне з них. Воно належало дочці Федора Терещенка, Наталії. Отримавши його в посаг до весілля з Сергієм Уваровим, двадцятирічна дівчина стала власником не тільки цього палацу, а й навколишніх земель. Сергій Уваров, дарма що не був багатієм, став пізніше головою дворянства Бердичівського повіту. Тим самим Терещенки поріднилися з генералом Раєвським і Ломоносовим. Ось такі шлюби і зміцнювали сімейства в той час.

Перші відомості про Івницю датуються 1584 У другій половині XVIII ст. це було досить велике торговельно-ремісниче містечко з населенням понад 3 тис. жителів, в 1761 р. навіть отримало привілеї від польського короля Августа III. Тоді в містечку були церква, костел і каплиця, синагога і єврейський молитовний будинок, школа і два тартака. У другій половині XVIII ст. тут на пологому лівому схилі річки закладається добре спланований ландшафтний парк з традиційною системою ставків зі шлюзами. Як було прийнято в ті часи, парк створювався як антураж садибного комплексу. За іронією долі від садиби до цього часу зберігся лише фрагмент в'їзних воріт та руїни башт з бійницями, стилізовані під сторожові. Позбавлений довгі роки догляду, парк перетворився на дрімучий. Замість розпланованих алей місцеві жителі протоптали стежки, але, незважаючи на це, парк не втратив своєї романтичної привабливості. Тут на площі 14 га росте близько 45 видів дерев і чагарників, серед яких переважає ясен, ялина (зустрічаються дуже великі старі екземпляри), липа, клен. У парку збереглося близько 800 дерев, вік яких перевищує два століття.

У 1624 році воєвода брест-литовський, Ян Тишкевич, заснував місто Червоне (питання тільки в тому, як він називався тоді. Є версія, що - Старе). Згодом власниками цього населеного пункту стали Грохольські, які й побудували неоготичний палац у Червоному. Зараз в цій будівлі знаходиться жіночий монастир.

Вирушаючи до міста Коростишів, розташованого у тридцяти кілометрах від Житомира, багато хто і не уявляє собі, що вже сама по собі дорога, яка веде до цього зовні не показного міста, є темою для цікавого оповідання. Адже з точки зору історії, ця дорога зовсім молода. Вона побудована в 1850-х роках за проектом відомого російського інженера шляхів сполучення, вихідця з давнього роду Мусіна-Пушкіна як Києво-Брестське шосе або Брест-Литовський поштовий тракт. Власне, саме тому головна магістраль Києва, що веде на Захід, багато десятиліть називалася Брест-Литовським проспектом (тепер проспект Перемоги).

У той час католицька церква мала в місті відомий кляштор (монастир) ордену Босих Кармелітів і побудований в першій половині ХІХ ст. парафіяльний костьол (фару) Святої Варвари, а також ряд каплиць. Кляштор відігравав значну роль у культурному житті, славивлася високим рівнем освіти та якістю знань кармелітска школа, яка існувала з 1794 до 1832 р. З її стін вийшли багато відомих людей, такі як Бенедикт Раковецькій, Генріх Ржевуський, Францішек Духінський та інші. Викладали в школі також відомі люди тієї епохи - астроном Кісловській, літератор П.Гулак-Артемовський (проживав у Бердичеві з 1814 по 1817 р.), поет Т. Падура, танцюрист з балету короля Станіслава Курц. Завдяки значним успіхам учнів школа навіть отримала статус губернської гімназії. У кляшторі була велика бібліотека.
Православні храми в першу чергу були представлені Михайлівською церквою, яка була побудована ще в XVI ст. Василем Тишкевичем. Під час Барської конфедерації цей храм був спалений.
На території сучасної Соборної площі на місці старої дерев'яної церкви (побудованої в 1611 р.) протягом 1815-1837 рр.. був побудований кам'яний Успенський собор (в 1934 р. зруйнований більшовиками).
У 1748 р. звели дерев'яну Свято-Миколаївську церкву (зусиллями Варвари Завіш, власниці Бердичева). У церкві зберігалася стародавня ікона Миколи Чудотворця, яка вважалася чудотворною. Цій церкві Варвара подарувала також Ікону Матері Божої. У 1910 р. на місці Свято-Миколаївської церкви побудовано новий кам'яний храм.

В Бердичеві жив та працював "дідусь єврейської літератури" Мендель Мойхер-Сфорім (Ш. Абрамович). Він відзначився своїми скандальними творами, але справжній скандал викликала повість "Такса, або банда міських благодійників", коли в героях багатії впізнали себе. У зв'язку з цим письменник вимушений був переїхати до Житомира.
В Бердичеві часто бував класик єврейської літератури Шолом Алейхем (С. Рабінович), твори якого відображали життя міста та його мешканців. Тільки на вулицях Бердичева він відчував та повністю занурювався в народний побут.
Існує припущення, що в складі Тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів у пошуках старожитностей і народних переказів, восени 1846 р. через Бердічевщину проїздив Т. Шевченко, хоча історичних документів щодо цього немає.
2 березня в 1850 р. в Бердичівському костьолі Святої Варвари абат В. Ожаровскій обвінчав Оноре де Бальзака з поміщицею Евеліною Ганською.

ХV - ХVІІІ ст. відзначилися як важливий період в історії Бердичівщини. Відбувалося становлення Бердичева, як важливого економічного і культурно - релігійного центру України, відродилися після татарських набігів більшість сучасних сіл району.
ХІХ - початок ХХ століття.
У XІX ст. Бердичів став значним у Східній Європі торговельним центром. Сприяло цьому зручне географічне розташування на торговому шляху з Європи до Росії і з Росії в Крим, а також розташування на перетині Київської, Волинської та Подільської губерній, що зумовило появу головної митниці Правобережжя. Не останню роль зіграли також паломники до монастиря та численні ярмарки, яких проходило до десятка протягом року. У XIX ст. Бердичів на фоні вдалого розвитку торгівлі став також одним з головних центрів контрабанди у Східній Європі. Сприяла цьому і складна розгалужена система підземних ходів та сховищ. У рамках спеціально створеної комісії в 1867 році було виявлено 130 підземних ходів і 78 погребів під вулицями. Розмах ярмарків та їх велич вражали кожного, хто їх відвідував, і про це свідчать численні історичні документи. Також проходили великі торги два рази на тиждень.
Найбільшу значимість у своїй історії місто набуває в кінці ХІХ ст. Одночасно найвищого рівня сягнула значущість єврейської громади міста. Так 1888 році в місті проживало 77823 чоловік (станом на 1 січня 1997 року - 92100). З них 10777 - православні, 1031 - старообрядці, 3298 - католики, 339 - протестанти, 12 - мусульмани і 62366 - іудеї. Вони сформували торгівельне обличчя одного з найбільших міст України.

Під час війни в околицях Бердичева, який був розташований на головному шляху руху військ, неодноразово бував Богдан Хмельницький. Тому існує легенда, згідно з якою назва Богданівська лісу в Бердичівському районі походить від розташованої в той час там ставки гетьмана.
Війна вражала Бердичівський район і в наступні роки. У серпні 1659 р. під Слободищем стояв з військами гетьман Юрій Хмельницький, звідси Юрій надіслав полякам листа з проханням укласти мирну угоду, а до 1663 р. Бердичів був сотенним містом козацької держави, де перебувала козацька залога.
Під час війни Бердичів і околиці сильно постраждали, в 1648 році Кривоніс перебив в місті всю шляхту і єврейське населення, а історичні документи за 1654 рік свідчать про повне запустіння міста.

У 1471 р. Великий князь Литовський, ліквідував Київське князівство, побоюючись зміцнення самостійності українців. Це негативно відбилося на обороноздатності краю. Внаслідок цього в 1483 р. кримський хан Менглі-Гірей спустошив всю правобережну Україну, не зустрівши ніде опору. Масштабність руйнувань можна було порівняти хіба що з нашестям Батия в 1240 р. У цій місцевості вистояв лише Житомирський замок. Під час боїв Тишко Каленикович, дядько Федора Тишкевич, змушений був втекти в Литву.
Свій внесок в освоєння земель навколо Бердичева зробив внук Василя - Федір Тишкевич, з опису земель якого за 1593 рік відомо, що він звільнив селян-переселенців на двадцять років від податків. Були випадки насильницького переселення селян до себе з земель своїх сусідів, про що свідчать історичні документи. Але й самому Федору Тишкевичу доводилося скаржитися на сусідів - Корецьких, Острозьких та Горностаїв. Ці суперечки тривали до 1614 року, коли третейський суд провів кордон між їх володіннями.

З приводу перших згадок про Бердичеві немає однозначної думки, у книзі "Бердичів і Бердичівський повіт" (у 1901 р.) А. Косіча і в "Енциклопедії українознавства" (під ред. В. Кубійовіча) називається в 1320 р. Але в письмових джерелах першої половини XIV ст. немає жодної згадки про Бердичів.
В "Історії міст і сіл України" згадується дата в 1430 р. "Великий князь Литовський Вітовт віддав цю місцевість Путивльському і Звенигородському наміснику Каленику". Але в історичній науці відома лише дарувальна грамота Каленику, князя Свидригайла в 1437 р., де про Бердичів згадки немає. У праці "кляштор босих кармелітів в Бердичеві" (у 1912 р.) Бердич був слугою Тишкевича і жив в ХVІ ст., А тому, звичайно, не міг бути підданим Каленика. Перша задокументована згадка про Бердичеві зустрічається у переписі населених пунктів (люстрації) у 1545 році, де місто значиться як власність Василя Тишкевича.