Події і процеси на землях Черняхівщини, їх заселення відбувалися в контексті розвитку всього слов'янського світу. Про це свідчать стоянки древньої людини, яка появилася на теренах нашого краю в Неолітичну Добу. Сучасна Черняхівщина півтори- тисячі літ тому була краєм ве¬личних вод. Тут протікали великі і малі ріки, земля була вкрита водними плесами безкраїх озер, боліт- здвижів, могутніх Пралісів - Пущ, Борів- Хвойняків несходимих Чорнолісів. Чорноліс тягнувся в тисячолітні ліси-бори Білої Русі. Древні ліси розміщувались у непрохідній місцевості на могутніх глибоких водах. Тут людина почувала себе в безпеці на протязі тисячоліть. Так стверджує Микола Брицун у книзі «Тисячолітні веди землі древлян». Ішли віки, згасали Роди і Племена, мінялися заняття, спосіб життя, але вічним залишалася селянська праця на землі, го¬ловної годувальниці часів і народів.
Перш ніж розглянути тему освоєння нашими предками нинішніх земель, здійснимо екскурс в історію їх осілості і поселення та окреслимо поетапну динаміку змін системи земле¬робства й асортименту вирощуваних культур від початково- піонерської підсіки в найменш родючих ландшафтах Полісся.
Слід відмітити, що порівняно з племінною добою, переважну роль у конкретному розташуванні відповідних виробничих осередків ,окрім природних стали відігравати різні соціальні чинники. Це найбільш стосувалося сфери безпосередніх поселень.
Історія сільських поселень середньовіччя нерозривно пов' язана з історією селян як класу (або соціального стану), яку можливо вивчити лише тоді , коли суспільство стало класовим, коли виділились з общини економічно і політично сильні люди, котрі змогли піднятись над об¬щиною, оволодіти землею і тими, хто її обробляє, коли, нарешті, виникла держава, державна влада узаконила становище, що утворилось, і крім того, зобов'язала селян виконувати на її користь різноманітні повинності.(Греков Б.Д. «Крестяне на Руси с древнейших времен до XVIII века» 1946, с.20).
Села згадуються вже в перших угодах русів із греками та у вступній частині «Повести временных лет», де знаходимо опис побуту східних слов'ян. Проте, на жаль, писемні джерела дуже скупо розкривають деталі сільського буття місцевого населення тих часів. В Короткій редакції «Руської Правди» згадується « смердей конь», що свідчить про широке використання цієї тварини на селі. Деякі свідоцтва сільського життя знаходяться на сторінках літописів, зокрема при описі діяльності князя Володимира Мономаха. Так, під 1103 і 1111 рр. в Іпатіївському літописі розповідається про суперечки між Володимиром і дружинниками князя Святополка, які відмо-влялися йти на половців весною, мотивуючи це тим, що такими діями «хочемь погубити смерды и роль имь».
На це Володимир аргументовано відповідає, що «на весну начнеть смердь тоть орати лошадью тою и приехавь Половчинь ударить смерда стрелою и поиметь лошадьку и жону его и дети его и гумно его зажжеть».
Ще одну згадку про сільський побут знаходимо під 1172 р., коли в літописі змальовано набіги половців і розорення від них у районі міста Полонного на Волині, де кочівники « взяша села без оучьта сь людми и сь мужи и сь женами и коне и скоты и овець».
Це майже вся інформація щодо господарства сільського населення в писемних джерелах давньоруського часу. Як не парадоксально, але землеробство Київської Русі, що було основою сільського господарства східних слов'ян, дослідники вимушені були вивчати головним чином на матеріалах розкопок городищ, де виявлено різноманітні сільськогосподарські знаряддя праці. Соціальні відносини на селі, особливості общини та взаємовідносини в сім'ї за древньоруських часів вивчались в основному на нечисленних прямих та побічних свідченнях різноманітних писемних та етнографічних джерел, зрідка (через відсутність останніх) з використанням ар-хеологічних матеріалів. В ХІІ-ХIIIст. На просторах нашого краю сконцентрувалася основна маса населення літописної Деревської (Древлянської) землі. Місцеві природні та соціально-іс¬торичні умови сприяли розвитку практично всіх галузей аграрного і промислового виробництва.
В Поліссі - в «країні дерев»- аграрне виробництво залишалося в структурі комплексного лісового господарства, прогрес якого забезпечувався розгортанням розгалужених промислів, тісно пов'язаних із місцевою сировиною.
В умовах лісових територій промисли видавалися набагато вигіднішими і доцільнішими , ніж аграрна праця, поскільки дозволяли отримувати продукти, які дорого цінилися, а попит на них був стабільним. Це зокрема хутра, мед, залізо, вироби з каменю та дерева.
Якщо розглядати розвиток сільського господарства в давньоруську добу, то слід відмітити, що він має значну відмінну від первісного пересувного землеробства. В цей час складається територія постійної осілості, а земля постає одним із основних джерел збагачення та могутності держави. Першим кроком до змін у землекористуванні було скорочення перебування діля¬нок під перелогом, поступове складання парової системи, спочатку з двопілля, передуванням у сівозміні озимих і ярових культур. В обробітку ґрунту відбуваються суттєві зміни. Окрім упряжних знарядь, у рільництві застосовуються мотики та заступи, які виконували роль основних знарядь, як в городництві так і садівництві. Запровадження плуга сприяло становленню якісної сівозміни та сучасного видового складу зернових культур.
У нашій місцевості починаючи з XI ст. спостерігається тенденція до збільшення частки жита.
Важливим елементом агротехнічної системи древньоруських часів було підвищення родючості за рахунок внесення органічних добрив. Воно з'єднало у відповідний комплекс дві галузі сільськогосподарського виробництва - землеробство і тваринництво, парову систему землекористування і стійлове утримання тварин.
Урожай, як і раніше, збирався серпами. Вони були двох типів, пристосовані до найбільш ефективного збирання пшениці, жита та інших культур. Подальша обробка проводилася відповідно до біологічних властивостей злаків. Підсушка - на ранньому етапі з переважанням плів¬частих культур (просо, горох, гречка і ін.) - у сушарках та на жаровнях. Пізніше, в ХІІ-ХІІІст, у снопах на відкритому просторі, чи в спеціальних приміщеннях-клунях.
Селяни для зберігання зерна будували спеціальні сховища, в яких дошками було відгороджено частину господарського приміщення, куди зсипалося зерно. У багатьох садибах зерно зберігалося у підклітях житлових будинків у різній дерев'яній тарі(діжках, лубенках, кадібцях), а також у мішках із грубої тканини, керамічній і металевій тарі.
Помол зерна здійснювався за допомогою жорен, які виготовлялися переважно з каменю діаметром 40-50 см.
Особлива роль серед господарських будівель села належала кузні, яка була атрибутом кожного села. Жодне селянське господарство не обходилося без найнеобхіднішого у повсякденному побуті реманенту. За призначенням та циклами сільськогосподарських знарядь : ті, що застосовувалися для обробітку ґрунту, для збирання врожаю та знаряддя для обмолоту та пе¬реробки зерна.
Важливою ланкою сільського господарства було також тваринництво. Протягом тривалого часу велися дослідження розвитку тваринництва в часи Київської Русі.
Згадки літописців про численні стада коней, заготівлю кормів, зберігання копиць для го¬дування тварин взимку є свідченням про наявність стійлового утримання великої кількості свійських тварин. Але не всі мешканці села мали коней у своїх господарствах. У писемних джерелах згадуються також воли, вівці або просто «скот» (тут мова йде про велику рогату худобу взагалі).


Упродовж давньоруського часу докорінних змін зазнало землеробство: від техніки розпу¬шування ґрунту до плужної оранки з обертанням пласта, хоч рало залишалося у вжитку, особливо в нашій зоні. Зазнали істотних змін і склад зернових культур. Відбувається поступовий перехід від двопілля до трипілля, а підсічна та перелогова системи використовувались як допоміжні.
Оброблювані спільні землі громади існували майже в кожному селі. За їх використанням селяни мусіли платити оброк і « корм» намісникам, їх тивунам та іншим князівським слугам.
В умовах, коли земля набувала все більшої цінності феодали воліли усунути традиції та звичаєве право селян, згідно з якими аллод розглядався як довічне володіння конкретного господаря з правом його вільного наслідування, купівлі - продажу або передачі у спадок, а аль-менда громади - як спільна власність села.
З точки зору великокнязівської (королівської) влади, право власності на землю за селянами не визнавалося.
Перший Статут Великого князівства Литовського (ВКЛ) 1529р. узагальнив положення фео¬дального права на земельну власність, у тому числі й у тій частині, яка стосувалася селянського землеволодіння. Встановлювалось, що землею приватновласницьких селян мав право розпо¬ряджатися лише їхній пан. Статут категорично заборонив поміщикам і селянам купляти або брати в заставу землю підданих без дозволу їхнього пана або великокнязівської адміністрації.
Статут 1529 року називав чотири джерела рабства: народження від невільників, полон, за¬міна рабством смертної кари, свідомий шлюб з невільником. Статут 1566 року скасував умову переходу в рабство у випадку заміни ним смертної кари. Статут 1588 року залишив лише одне джерело рабства - полон.

" Історія Черняхівщини: етапи становлення і сучасність."-Ж.:ОП"Житомирська облдрукарня",2009.-848с.;іл