Відроджений костьол Божого Тіла в Ружині
Краса, яку ніхто не помічає
Проїхавши вказівник з написом «РУЖИН» одразу при дорозі, з лівого боку минаємо невеликий польський цвинтар, де є могили дрібної шляхти (Ґимбути, Соболевські). їдемо, нікуди не звертаючи, аж поки праворуч не побачимо будинок, до якого веде алея вічнозелених дерев. Це колишній палац Антонія Злотницького, споруджений у 1860 році. Колись він нагадував італійські вілли, але у 1922 році в палаці оселились комунари, і від архітектурної краси не лишилося й сліду. Лише напівкругла прибудова, що колись слугувала за капличку, нагадує про минулі, більш вишукані часи. Для того аби уявити, якою була резиденція, наведемо спогади мандрівника Урбанського: «В одному з салонів була стеля в східному стилі і стіні, розмальовані панорамами Неаполя і Помпеїв. Другий салон був повністю завішаний цінними французькими і английськими акварелями, і мав великий сервант з севрською порцеляною. Була також величезна зала, на всю протяжність палацу, до якої з двох боків були прибудовані веранди. Меблі в салонах різьблені зі світлого дубу, роботи відомого в цих місцях майстра Рака». Ось так. А потім прийшли комунари... До речі, вони були не місцевими мешканцями, а українськими репатріантами з Канади, які почувши, що земля на Україні нібито нале-жить селянам, вирішили повернутись на історичну батьківщину. Цікаво, чи не розчарували їх реалії комунізму, з голодомором і насильницькою колективізацією?
Оглянувши цікаву водонапірну башту, що стоїть поруч з алеєю, їдемо подивитись на
відроджений костьол Божого Тіла 1809 року. За радянської влади він був перетворений на автомайстерню, але в 1990 році повернений вірним, які відбудували знищений купол з вежичкою-латарнією. На цьому запас ружинських цікавинок вичерпується, і ми рушаємо до сіл Топори і РОГАЧІ, що розташовані неподалік одне від одного за 16 кілометрів від районного центру.
Дорога, як не дивно, доволі пристойна. Топори залишаємо на потім, зауваживши для себе руїни костьолу на одному з пагор-бів. Спершу відвідаємо Рогачі. Розпитайтесь в місцевих, як проїхати до колишньої школи, що стоїть в старому парку. Машину доведеться залишити на одному з сусідніх узбіччь - далі дорога відсутня. На околиці села - зарослий старими деревами пагорб, куди веде алея, що закінчується масивним портиком з коринськими колонами і гербом родини Корницьких. Це забутий всіма реєстрами і путівниками, але все ще прекрасний палац шляхтича Венчислава Корницького, зведений в 1908 році за проектом київського архітектора Кароля Іваницького в неокла- сицистичному стилі. Корницький віддав на побудову резиденції 69 тисяч рублів - доволі солідну суму. Рогачівський маєток - один з найкращих у своєму роді на Україні, тож абсолютно незрозуміло, як його могли забути. Утім, місцеві подейкують, що вже рік, як хтось придбав палац. Нічого дивного, це ж (офіційно) не пам’ятка архітектури, тож на неї не поширюється мораторій на приватизацію. І це, можливо, на добре. Бо хоч хтось буде доглядати забуту красу.
До 1995 року у палаці містилась школа, а зараз пам'ятка поступово руйнується. Хоча в приміщеннях ще зустрічаються рештки старої ліпнини. Особливо в колишній залі їдальні. А колись... Навпроти входу розташовувався невеликий камін з чорного мармуру, над котрим сяяла кришталева люстра. Почесне місце посеред їдальні займав великий дубовий стіл, над котрим висів жирандоль, а під

стінами стояли мармурові, в половину людського зросту колони, на яких горіли канделябри. На стінах було розвішано 12 естампів на тему коней.
Однією з найкращих була Зелена зала, названа так завдяки тканині відповідного кольору, якою були оббиті її стіни. Підлогу прикрашав паркет, візерунки якого нагадували східний килим. Меблі фірми Віебег- теіег були вкриті зеленим плюшем, на стінах висіли дві великі люстри, під ними інкрустовані столики, а головною родзинкою Зеленої зали був сервант зі збіркою табакерок часів Августа III. Деякі з них прикрашали діаманти, інші були золотими. Найбільш улюбленою річчю власника була бронзова китайська лампа, яку називали «чарівною».
У протилежному крилі палацу був салон для прийомів - Золотий. Його
чених люстр, а по кутах стояли дві печі кольорової майоліки. Під двома акварелями Юліуша Косака на тему битви під Хотином стояли бронзовий канделябр стилю рококо, привезений з Парижа, і годинник. Крім того, у палацових кімнатах можна було побачити східні килими, декіль-ка севрських ваз і старовіденський столовий сервіз на 48 осіб. Усі двері в салони і зали були дубовими, а підвіконня виконані з мармуру.

На початку Першої світової війни частину цих скарбів вивезла до Варшави остання власниця Рогачів - Стефанія Підгірська, де вони й були знищені під час Варшавського повстання 1944 року.
Як твердить Роман Афтаназі, в Рогачах була ще й стайня арабських скакунів - третя за розмірами на землях південно-східної Речі Посполитої.
Час повертатися до ТОПОРІВ, де поруч зі ставом в око відразу впадає руїни костьолу Святої Трійці 1803 року. Це також забута всіма пам’ятка, покинута напризволяще ще в часи перебудови. Колись влада розміс-тила тут клуб і бібліотеку, для чого звела в нефі перекриття для другого поверху. Зараз це цілковита руїна, в якій бавляться місцеві дітлахи. З оздоблення не залишилось нічого, лише фреска Христа в гробі у вівтарній частині.
Наступним пунктом подорожі є село ГОРОД- КІВКА, до якого їдемо через Ружин, і бердичівською трасою повз села Вчорайше і Чорнорудка. З Топорів до Городківки приблизно 50 кілометрів. Поки траса йде Житомирською областю, якість її непогана, але на кордоні з Вінниччиною, в Жовтневому, починаються ями. До речі, не вірте двокілометровій мапі 2006 року, яка каже, що з цього села веде пряма дорога на Городківку - її немає. Доведеться їхати до поворота на Малу П’ятигірку, а звідтам жахливою, розбитою ґрунтівкою діставатись до Городківки. Але ці страждання того варті - в селі зберігається, здається, найкращий на всю Житомирщину костьол Святої Клари. Його виникнення пов’язане з ім’ям відомого польського письменника-мемуариста Євстафія Іванівського, який усе життя провів в Халаїмгородку (так до 1946 року назива-лась Городківка), Пан Євстафій є автором

«Спогадів минулих літ», «Польських пам’яток різних часів» та інших творів, в яких яскраво змальоване життя шляхти Житомирщини і Київщини ХІХ століття. Писав він під псевдо-німом «Геленіуш».
Іванівський був не тільки талановитим літератором, але й філантропом. Коли частина його селян після відміни кріпосного права подалася до Криму в пошуках кращих земель, а згодом з нічим повернулася до Халаїмгородка, він єдиний з навколишніх панів віддав людям їхні колишні наділи. Будучи ревним католиком, пан Євстафій, тим не менше, допомогав православному священику облаштуватись в селі, не забуваючи і про обіцянку матері побудувати тут костьол. Проте йому не судилось її дотримати - Геленіуш помер у 1903 році, і був похо-ваний в костьолі села Білопілля, який разом з його могилою знищили в 1957 році. Перед смертю Іванівський заповів спорудити кос-
тьол в Халаїмгородку одному зі своїх спадкоємців - А. Жмигродському. Останній виконав волю письменника, і як! У 1913 році над ставком постав один з найкращих зразків культової католицької архітектури на українських землях.