Одним з найвідоміших наших земляків є Юліян Мовчан - відомий письменник, журналіст, громадський діяч і лікар, чиє ім'я занесене в найпрестижніші енциклопедії світу. На жаль, в Украні його знають набагато менше, ніж в англомовному світі, хоча деякі книги письменника уже перевидані на рідній землі.
Юліяну Мовчану судилося з'явитись у цей світ у сувору та жорстоку епоху. На його долю випадали незліченні труднощі, нелюдські випробування, безконечні страждання і тривоги.
Юліян Мовчан з числа людей - вибраних долею, які винятково мужньо і чесно пройшли через голгофу тих літ непохитно і твердо. Які, кажучи словами поета, мали душу міцну і неподілиму.
Народився Юліян Мовчан 19 лютого 1913 року в селі Зороків Черняхівського району на Житомирщині. Щедре буяння поліської землі, краса вишневих садків, безперечно, мали найблагодатніший вплив на душу допитливого хлопчика.
І виростав він здоровим, щасливим та чуйним до краси, добра. Адже тогочасне українське село - це насамперед міцне і надійне осердя одвічних моральних принципів, глибокої і справжньої добропорядності, внутрішньої культури і чесності. Усе краще, що надбав майбутній письменник у своєму серці, витоками сягає саме в Зороків - родове село Мовчанів - родини, що мала міцний і давній селянський корінь. Батько письменника - Григор (Ригор) Мовчан за покликанням і складом характеру був типовим хліборобом. Він любив плекати землю, віддавати їй усю свою снагу і вміння й вона віддячувала йому сторицею. Тож після багатьох років невтомної праці вибився в число найзаможніших селян, хоча господарювати доводилось лише на 13.5 дес. землі. Наприкінці двадцятих років батька несподівано арештовують, зарахувавши сім ю до числа «куркулів» і вивозять на далеку північ -в Астраханську область. Відпрацювавши три роки на каторжних роботах, корчуючи ліс по коліна в воді повернувся додому - у самий роз¬пал зловіщого голодомору У 1937 році Григора Мовчана арештовують вдруге і на цей раз його слід назавжди губиться.
Гіркі й трагічні випробування випали на долю матері письменника. З юних літ їй довелося важко працювати. Коли ж чоловіка арештували і вивезли на північ, довелося їй з дітьми поселитись в землянці. Яку вона сама викопала у землі.
Прожила вона лише 67 років, померла від страшної недуги - саркоми, яка спершу пошкодила їй руку, а згодом перекинулась на всі інші органи. Юліян ,як і всі селянські діти, рано включися в комплекс сільськогосподарських робіт. По суті, його золоте дитинство обірвалося на самому початку: з 5 років довелося випасати корів, встаючи з ліжка до схід сонця, а згодом на рівні з дорослими працював у полі - під час сівби та жнив. Він рано відчув потяг до науки і батьки , помітивши це, всіляко заохочували до навчання. Спершу Юліян ходив до, нашої, Зороківської школи. «Добре пригадую» -, читаємо в спогадах, «як моя мати, взявши, згідно з старим звичаєм, буханець хліба, десь у серпні 1920 року пішла записувати мене до школи. Зайшли ми до кімнати вчительки, яка, як то, звичайно, тоді було, жила при школі і яка мала вчити першу групу (чи класу). Треба пам'ятати, що буханець хліба був тоді не тільки «виразом гостинності», але і дуже практичною річчю для бідної вчительки...» .
Закінчивши сільську чотирирічку, хлопець продовжував навчання у Черняхівській семирічній школі. Наука давалася нелегко, адже щодня доводилось долати по 8 км. в один кінець. Звісно, це було можливим тільки в осінню та весняну пору, а взимку наймав квартиру. Черняхівська семирічка залишила у серці письменника неприємний і прикрий спогад, хоча зарекомендував він себе здібним і беручким учнем до науки. Не мав особливих проблем із предметами, та виникли проблеми з одним із вчителів. А трапилось ось що. Уже в учнівському віці Юліян любив дописувати в газети. Досить часто з'являлися в місцевій періодиці його нариси, невеличкі статті. Здебільшого він підписувався під псевдонімом, який однак не був таємницею для його друзів, і очевидно для вчителів. Десь наприкінці 1928 року в обласній газеті «Радянська Волинь» з'явився допис, в якому він критично висловлювався про вчителя Тарабукіна. У навчанні цей вчитель сповідував примус та схоластику та ще й, окрім цього зневажливо ставився до всього українського. Цей допис несподівано отримав широкий і вибуховий резонанс. «Вістка про мій «вибрик» швидко рознеслася по школі», - згадує письменник. - «Багато дивувалися, що я, спокійний і «непоказний хлопчина», осмілився щось подібне вчинити... Не було сумніву, що решта вчителів заради своєї «вчительської солідарності», навіть якщо дехто з них « в душі » погоджувався з автором допису, стане на боці Тарабукіна. Але я не шкодував за свій вчинок ». Звичайно, помста не забарилася. Тим більше, що згодом трапилась для цього слушна нагода. Найближчі різдвяні свята Юліян відсвяткував вдома, проігнорувавши навчання в школі. Це й стало формальним приводом для виключення його зі школи з «вовчим білетом», хоча уроки пропустив не він один, а ще кілька учнів. Однак нікого з них не покарали так суворо, як бунтівного дописувача. Після численних митарств і принижень пощастило влаштуватися Юліянові в семирічну школу ім. Тараса Шевченка на Мальованці, що в м.Житомирі. Восени 1930 року після закінчення семирічки, хлопець несподівано довідався по секрету, що невдовзі будуть депортувати в Сибір чергову групу односельчан. У цей список внесено його ім'я. Недовго думаючи він вирішує втікати з села. Отож наприкінці жовтня разом із двоюрідним братом Зіньком Коломійцем потайки тікає до Харкова. Так почалися його суворі життєві університети, які не раз з гірким болючим карбом лягали на серце, але й загартовували його. У людному столичному місті двом підліткам вдалося загубитися без особливих труднощів. Але нагально по¬стала проблема праці, щоб забезпечити собі хоч якесь існування , необхідно було знайти роботу. А це виявилось не так просто, оскільки Харків в той час переповнювала армія безробітних. І тільки випадково за допомогою нових знайомих, їм пощастило працевлаштуватися. Але для цього потрібно було відпрацювати на селі. «Тим часом, пішовши знову на біржу праці з по¬свідкою про виконану роботу в радгоспі, ми дійсно без великих труднощів дістали працю», згадує Юліян Мовчан, «Мене послали на сукняву фабрику «Червона нитка», яка містилась на одній з околиць Харкова - Журавлівці, а Зінька - на таку ж саму працю чорно робітника ... на взуттєву фабрику № 5». Праця на фабриці залишила в душі письменника не найгірший спомин, оскільки вона не була виснажливою і часто навіть приємною. Тут він почав активно дописувати до фабричної газети і невдовзі став її відповідальним секретарем, а фактично - редактором. Саме в цій багатотиражці, яка мала дещо незвичну назву «Поганялка», відбулося становлення Юліяна Мовчана як журналіста. Саме в ці роки у Харкові функціонував Український Комуністичний Інститут Журналістики (УКІЖ). У 1933 році він - молодий допитливий юнак поступає на ве¬чірній курс. До 1935 року його життя протікало спокійно без змін, але цей супокійний плин було перервано, коли йому виповнилось 22 роки і за радянськими мірками прийшов час служити в армії, тоді і виявилось його походження - син розкуркуленого селянина. Як наслідок, юнака було звільнено з роботи в багатотиражці «Червона нитка», на його місце призначено відомого українського поета Володимира Сосюру. «Сосюра запросив мене відвідати його. На картці, пригадую він часто писав: «вечорами завжди дома». І я , хоч і не часто, радо користав його запрошення...».
Перебуваючи під постійним тиском, Юліян Мовчан швидко зрозумів, що працювати журналістом і висловлюватися правдиво у пресі в нього не буде жодних можливостей. А лукавити молодому журналістові не хотілося, і тому він вирішив змінити фах. Після тривалих роздумів він зупинився на медицині, адже саме в цій сфері можна було працювати з повною самовіддачею, незважаючи на політичні переконання і патріотичні симпатії. Отож у вересні 1937 року він став студентом другого Харківського медичного Інституту. Чотири роки успішно провчився Юліян Мовчан на психоневрологічному факультеті цього інституту. А відтак наприкінці травня 1941 року його послали на практику в одну з львівських клінік. Почалася друга світова війна. І так Юліян залишився з другого боку заслони. В 1943році закінчив Львівський медичний фа¬культет та пішов на практику по шпиталях Львова, Тернополя, Самбора. Влітку 1944 року коли Червона Армія у Європі, Мовчан переїжджає до Словаччини, де певний період живе в Братиславі і працює в лікарні Св. Єлизавети, потім до Австрії - Відень, Мельк, Лінц, і, на кінець Мюнхен, де працює лікарем Української Медично-Харитативної - Служби.
У березні 1949 року лікар Мовчан переїжджає до США. Прибувши до Нью-Джерсі, він деякий час працює лікарем у Загальному шпиталі міста Секаукус, а потім від 1949 по 1953 року -в лікарнях Алексіян Бродерс та Св. Єлизавети в місті Елізабет. Після нострифікації лікарського диплому у грудні 1952 року виїжджає до штату Огайо. Тут влаштовується на роботу в індустріальній клініці м.Клівленд, а відтак - як загально практикуючий лікар міста Македонія. З 1957 по 1960 рік він був призначений віце президентом відділу здоров'я Павлігінського району штату Огайо.
У 1965 році був відзначений Медичним Товариством Сумітського району за «професійні, моральні та персональні досягнення». Юліян Мовчан обраний також членом Медичної Асоціації штату Огайо, Медичного Товариства Сумітського району штату Огайо, Українського Медичного Товариства Північної Америки.
У 1949 році одружився з Оленою Скембіцькою, родом з Грималова, що на Галиччині. Цей шлюб виявився по-справжньому вдалим та щасливим.
Народилося в сім'ї Юліяна та Олени дві дочки - Ольга та Лідія, мають чотирьох онуків -Олег, Орест, Андрій та Адам. Виховані вони у справжньому українському дусі. Андрій та Адам, закінчили українську школу, добре володіють українською мовою.
Цікаво, що дядьком дружини письменника був відомий професор Іван Пулюй, винахідник явища, яке ми сьогодні називаємо рентгенівським промінням. «Рентген працював разом з Пулюєм, - згадує пані Олена, - але виявився хитрішим, запатентував винахід на своє прізвище. Тепер це вияснено. Хоча, на мою думку вже запізно, бо рентген є рентгеном, а Пулюя не згадують». До сімдесятиріччя Юліяна Мовчана Медичний Архів-бібліотека УЛТПА в Чикаго ви¬пустила розкішний альбом « Д-р Юліян Мовчан. Лікар і журналіст, критик і письменник», у якому поміщено матеріали про життєвий і творчий шлях письменника, а також опубліковано кращі статті про нього і дописи самого ювіляра.
Після розпаду Радянського Союзу, Мовчан отримав нагоду побувати на Україні і відвідати рідні місця. Найперше його шлях простелився до рідного села - Зороків, яке він ніколи не забував, куди б не кидала його примхлива доля.
У 1992 році Юліян Мовчан взяв участь у Всесвітньому конгресі українців, що проходив у Києві. А в березні 1993 року в Житомирській обласній науковій бібліотеці відбувся літературний вечір, приурочений 80-літньому ювілею Юліяна Мовчана. Друга зустріч із рідною землею відбулася у вересні 1993 року. Особливо пам'ятним і зворушливим став вечір, організований для жителів рідного села у сільському будинку культури. З коротким вступним словом виступив викладач української мови та літератури Олександр Батанов. Про життєвий і творчий шлях письменника розповів викладач Житомирського педінституту (нині університет) Віктор Титов , відтак відбувся діалог письменника з односельчанами.
Відрадно, що навіть в поважні роки Ю. Мовчан не втратив почуття доброго гумору і ди¬вився на світ з оптимізмом і любов'ю, як і в молоді роки.
Життя письменника неможливо уявити без письменницької праці. Завжди, куди б не кидала його доля, він разом із лікарською практикою самовіддано працював, як письменник, критик,журналіст. Він незмінно шукав себе у слові, прагнув передати в досконалій художній формі сповнене й пережите на крутих віражах долі. Не дивно, що протягом півстолітнього його перебування за кордоном побачили світ вісім книг, три з яких двічі перевидавались, а ще він : лікував понад дві тисячі статей, рецензій, відгуків, дописів тощо. Заслуженою популярністю читачів не тільки діаспори, а й України сьогодні користуються його книги: «Незабутнє і непрощенне», «Записки лікаря», «Moi подорожі довкола світу», «Що варто б знати», «Збірка оповідань» та інші. Не всі вони доступні широкому колу читачів, але щиро віриться, що прийде той час і вони будуть перевидані на рідній землі багатотисячними тиражами.
6 січня 2002 року на 89 році життя у містечку Уорен біля Детройту помер український публіцист, письменник,громадський діяч і лікар Юліян Мовчан. Похорон відбувся 12 січня 2002 року на цвинтарі Св. Андрія Первозванного в Банд Бруці (штат Нью-Джерсі). Загальнонаціональне і загальнолюдське завжди стояли для Ю.Мовчана вище особистого, він ніколи не підносив власні проблеми над пріоритетом суспільного. Це було свідомою настановою його життя, громадсько - політичним та особистим кредо, і вже тому він гідний високої шани та щирої поваги інших.
" Історія Черняхівщини: етапи становлення і сучасність."-Ж.:ОП"Житомирська облдрукарня",2009.-848с.;іл