Остання з наших чотирьох мандрівок Жито-мирщиною пройде на півночі області, майже в безпосередній близькості від українсько- бєларуського кордону. Це нескінченні ліси, гранітні скелі і валуни, а також дерев’яні церкви.
Український Стоунхендж
На північ Житомирщини їдемо Варшавською трасою. Нещодавно закінчили її реконструкцію в районі Малина, і тепер аж до Лугин, що в 20 кілометрах на захід від Коростеня, можна їхати майже з королівським комфортом. Машин майже немає, а дорожнє покриття одне з найкращих, якщо не найкраще в Україні. На початку Житомирської області асфальт переходить в бетонні плити, але вони мають майже ідеально рівну поверхню, без щілин підігнані одна до одної. Отже до Лугин, - а це 170 кілометрів від Києва - можемо доїхати за такий самий проміжок часу, що й до Житомира, а туди, нагадаємо, 131 кілометр. До Коростеня, який проїжджаємо по об’їзній, ми ще повернемось, тому прямуємо на Олевськ і далі - до Кам’яного Села.
У Лугинах починаються - вірніше продовжу-ються - ремонтні роботи Варшавської траси, тому їдемо за вказівниками в об’їзд на Олевськ, понад річкою Жерев. Дорога нормальна. Назад на Варшавку повертаємо ліворуч, на Старі Новаки, хоча можемо проїхатись ще зо три кілометри до ЧЕРВОНОЇ ВОЛОКИ, де

біля дороги (ліворуч) зберігся невідомий старопольський двір (зараз школа), а одразу за селом, з правого боку, можна оглянути гігантський кар’єр. Але далі, на Жеревці їхати не радимо - дорога геть розбита. Тому повертаємо назад, і через Старі Новаки і Путиловичі виїжджаємо на Варшавку, До Нових Білокоровичів вже прокладені бетонні плити, але реконструкція траси триває, і між ними трапляються діри - будьте уважні! Далі, аж до Олевська йде стара Варшавська траса, до якої
ремонт ще не дійшов. Якість дорожнього покриття менш, ніж посередня. На в’їзді до Олевська (ми ще сюди повернемось) тримаємось поворотів праворуч. Не соромтесь питати місцевих, як проїхати на Тепеницю і далі - до КАМ’ЯНОГО СЕЛА,
За легендою, цей слід на одному з валунів залишив сам Бог
вказівників бо нема. Приблизно 26 кіломе-трів від Олевська до Рудні Замисловецької їдемо доволі якісною ґрунтовою дорогою. По ній можна навіть розганятись до 80 кілометрів на годину. У Рудні перетинаємо старий дерев’яний міст, за яким праворуч - в ліс. Якщо перед вашим приїздом не було дощів, то лісовою дорогою можна дістатись самого Кам’яного села. В іншому випадку, залишайте машину біля першої ж калюжі, і пішки, нікуди не звертаючи йдіть далі. Ви зрозумієте, що дістались місця, коли зусібіч вас оточать велетенські валуни круглих форм. Місцями вони так тісно стоять один до одного, що нагадують або сім’ю застиг-лих у камені велетів, або селянське обійстя з хатою, хлівом і клунею. Є тут і «площа», на якій розташовані «церква» і «школа». Для декого ж, головною принадою Кам’яного (чи то пак Камінного, як написано на табличках лісництва) Села є Божий Камінь. За легендою, тут колись було справжнє село, через яке йшов бідний подорожній. Він попросив у когось із селян хліба, а коли той грубо відмовив, перетворив все і всіх на камінь. То був сам Господь. Якщо ж відкинути легенди, то «український Стоунхендж» утворив льо-довик. На Божому Камені є так звані сліди Бога: один велетенський, ніби від босої ступні і два менші. Якщо стати босою ногою у великий слід і загадати бажання, воно неодмінно, як кажуть, має збутись. Нам не дуже пощастило, йшов дощ, і головним бажанням були сухі ноги, тож знімати черевики якось не дуже хотілось... Божий Камінь є в 500 метрах праворуч від дороги. Його легко впізнати, позаяк на вершину веде дерев’яна драбина.
Ми, спершу, гадали, що будемо одні серед кам’яних велетів, але виявилось, що легенди таки добре розійшлись поміж людей, і сюди відбувається ледве не паломництво: біля калюж - з десяток автівок, і «селом» гуляють цілі компанії